Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України - Вікторія Вікторівна Садівнича

…кінь у господарстві був транспортною й тягловою силою? Його запрягали у віз чи сани, а здебільшого сідлали для верхової їзди. Історики вважають, що коней у давніх господарствах було небагато. За часів Київської Русі їхня кількість збільшилася, і відтоді функції вола й коня зрівнялися, про що, зокрема, свідчить однаковий штраф за крадіжку цих тварин.

Якщо велику рогату худобу або тільки на ніч заганяли в кошари чи загороди, або вона перебувала на віддалених пасовищах протягом усього літа, або корів залишали в селі, а воли й коні постійно літували на відведених пасовищах, то овець переважно тримали на віддалених пасовищах і лише в степовій зоні – випасали вдень.

Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про його поширеність свідчать збережені донині давні назви міст і селищ: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед і віск завжди широко використовували в харчуванні, ними сплачували данину, їх продавали до Західної Європи.

Упродовж багатьох століть бджільництво пройшло кілька етапів розвитку. Початкове бджільництво було неорганізованим: в ущелинах скель і в лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», винищуючи бджолині сім’ї. Надалі бджільництво розвивалося як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним чином у лісах, у дуплах дерев, які в народі називали бортями. Від цього найменування походить і назва промислу – бортництво. Такий спосіб медозбору також був неорганізованим, досить примітивним, складним і навіть хижацьким: знайшовши гніздо і прорубавши до нього отвір потрібної величини, люди повністю вибирали мед, а бджіл винищували. У XIV ст. розпочалося так зване одомашнене бджільництво.

У народі вважають, що правильно утримувати пасіку людей навчили святі Зосима й Саватій. Саме за їх життя, у XV ст., крилаті трудівниці стали прихильнішими до людини і їх вдалося приручити. Тому не дивно, що на середньовічних українських іконах Зосима та Саватій зображені з різними тогочасними пасічними знаряддями: драбиною, мотузкою, навіть сокирою й ножем. Раніше біля входу на пасіку обов’язково встановлювали ікону із зображенням святих, а пасічник ніколи не починав свою працю, не помолившись.

Мисливство в Україні має давні й міцні традиції. У лісах водилося чимало дичини – вовки, ведмеді, вепри, олені, борсуки, лисиці, зайці, куниці тощо, а також нині вимерлі тури, дикі коні, зубри, лосі, різноманітне птаство – качки, гуси, куріпки, дрофи, у річках – видри й бобри. Полювання мало дві цілі: уберегти господарство від шкідників і поповнити запаси харчів і сировини для домашнього виробництва в умовах натурального господарства.

У сиву давнину на звірів найчастіше полювали колективно, застосовуючи для цього засідки, облави й переслідування. Зокрема, тварину заганяли на круті скелі, звідки вона падала вниз, в ущелину або до заздалегідь підготовленої ями-пастки, де здобич добивали камінням, кілками чи списами з крем’яними або кістяними наконечниками. Винайдення за часів мезоліту (середньої кам’яної доби) лука та стріл із крем’яними (кістяними) наконечниками дало змогу полювати на відстані. Поступово технічні засоби й методи мисливства вдосконалювалися. Середньовічне законодавство різко обмежило можливості селян займатися цим промислом. Запастися додатковим продовольством, хутром і шкурами вони могли лише нелегально, використовуючи для цього приховані від стороннього ока пастки. Натомість колективне мисливство було дозволене в певний період: задля розваги багатих землевласників і в разі облави на вовків та інших хижих звірів, котрі завдавали шкоди місцевому населенню.

Рибальство в Україні було відоме здавна. Це підтверджують археологічні знахідки – глиняні та кам’яні грузила для риболовних сітей, різноманітні гачки та снасті, які належать до доби черняхівської культури (II–V ст.) і наступних століть (VI–IX ст.). Поширенню рибальства сприяла велика кількість річок та інших водойм, а також прадавня традиція приготування різних страв із риби.

У Середньовіччі вилов риби належав до панщизняних повинностей кріпаків. Окрім того, у деяких районах України селяни були зобов’язані надавати поміщикам прядиво для виготовлення риболовецьких снастей та підводи для транспортування риби.

…в писемних джерелах XIV–XVI ст. вилов риби й торгівля нею згадані як один із важливих допоміжних промислів населення України? Найбільшими осередками рибальства були в той час береги Дніпра, гирла повноводних річок басейну Чорного моря, а також водні артерії Полісся. До речі, за літописними відомостями, з Нижнього Подніпров’я рибу вивозили до Галицького князівства вже в XIII ст. На теренах Поділля, Волині, Прикарпаття й інших регіонів уже в XIV ст. виникали перші штучні водойми для розведення риби – ставки. Велике значення рибальство мало на землях Запорозької Січі. Зокрема, тут щороку між куренями «кидали ляси», тобто розподіляли риболовецькі та мисливські угіддя. Риба була одним із основних продуктів харчування козаків. Чимало риби вони продавали або вимінювали на необхідні предмети побуту.

Одним із найдавніших і найвагоміших допоміжних занять українців було чумацтво. Коріння цієї діяльності сягає часів Київської Русі. У XIV–XV ст. чумацтво перетворилося на промисел, тобто стало важливим джерелом заробітку для значної частини населення. Відтоді в письмових пам’ятках згадується основний транспортний засіб українських чумаків – мажа. Не менш активно розвивався цей промисел упродовж наступних століть, а наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. Тоді чумацтво побутувало майже на всій території сучасної України.

Чумацтвом займалися переважно селяни й козаки, подекуди – міщани, духовенство й поміщики. Основними продуктами, якими вони торгували, були сіль і риба. Ці товари возили до найвіддаленіших куточків України, а також до Росії, Литви, Польщі та інших країн Європи: сіль – з Прикарпаття й Криму, рибу – з Криму, пониззя Дніпра й Дону.

Наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. чумаки